.png)
Вподовж 7-9 вересня у Львові відбувся Конгрес Культури: бієналє, яке збирає довкола себе та залучає до обгвоорення актульних тем представників різних фахових галузей: культурологи, культурні менеджери, куратори, медійники, митці, літератори, соціологи, працівники культурних інституцій та різних секторів у сфері культури: громадський сектор, заклади культури, освітні установи, органи влади, бізнесові структури, митці.
Подія розкривала те, що нині стосується кожного в Україні, — досвіду переживання війни.
Програма складалась з трьох частин: дискусійної, супровідної програми «Разом» та мистецької, а також двох інспіраційних промов: від Олександри Матвійчук та Анатолія Дністрового.
Олександра Матвійчук — правозахисниця, голова Центру громадянських свобод, відзначеного Нобелівською премії миру (2022). У ній ішлося про права людини в Україні та регіоні ОБСЄ, документування порушень під час війни в України, необхідність адвокатувати на міжнародному рівні покарання РФ за воєнні злочини в Україні.
Анатолій Дністровий - прозаїк, поет, художник, член Українського ПЕН. Навесні 2022-го долучився до Сил оборони України, офіцер, виступив зі словом: «Актуальна українська культура: свідок, оберігач, комунікатор».
День І
Куратори:
Зоряна РИБЧИНСЬКА, Остап СЛИВИНСЬКИЙ
Війна, воєнна агресія, серед іншого, є кризою називання. Звичні нам інструменти мови виявляються безсилими і непридатними серед нової для нас реальності, яка виходить поза межі уяви та розуміння. З’явилися геть нові реалії, але навіть ті, що були нам знаними, набули небаченої інтенсивності. Чи можемо звичним словом «злочин» називати регулярні цілеспрямовані російські ракетні удари, що мають на меті вбивство сотень цивільних? А навмисне затоплення десятків сіл і містечок із позбавленням людей можливості евакуації? Можливо, потрібно створювати нові слова – як зробив колись Рафаель Лемкін, не знайшовши у мові жодного адекватного слова на позначення масових злочинів нацистів і з уламків існуючих слів склавши термін «геноцид»? Вочевидь, війна – це час, коли особливо інтенсивно треба долати кризу називання, бо неназване убиває. А ще — не назване, не означене вчасно зло має значно більші шанси лишитися непокараним. Які семантичні зсуви відбуваються у звичних нам словах? Які у них з’являються значення-тіні, які виникають нові асоціації? Які з наших слів ми більше не зможемо вживати метафорично чи грайливо? Які не зможемо вживати взагалі? Які нові навички комунікації у нас з’явилися — у приватному та публічному спілкуванні? Чи і наскільки перекладним є наш мовний досвід війни? Що може література — дуже суб’єктивне, емоційне письмо — вдіяти перед лицем воєнних випробувань? Нарешті, що — попри наші номінативні зусилля — лишається неназваним, перебуває у сфері мовчання?
Цьогорічний Конгрес, що має назву «UКRAINE! UNMUTED: Україна бере голос», сфокусований навколо рефлексій щодо повномасштабної війни з її ризиками, тектонічними змінами та незліченою множинністю індивідуальних, колективних та суспільних трансформацій, що продовжують відбуватися тут і тепер.
Це заразом і спроба намацати якщо не готові рецепти взаємодії з цією новою реальністю, то бодай способи говорити про набуті досвіди, рефлексувати щодо втрат та переусвідомлень, шукати відповіді на питання, що турбують та тригерять.
Яких трансформацій щодня продовжує зазнавати українська культура? Як змінилася культурна спільнота, і взагалі — що нині робить нас спільнотою? Навколо чого ми готові єднатися, і як щодня долаємо втому та виснаження, витворюючи візію майбутнього; де шукаємо професійної та людської чутливості, аби говорити про усе розмаїття перебутих досвідів.
Перший день Конгресу було присвячено темі мови війни. На думку кураторів цієї частини програми Зоряни Рибчинської та Остапа Сливинського, поточна війна є, серед іншого, кризою називання, означення, де звичний нам доти інструментар (а я б додала – і вокабуляр) мови виявляється якщо не безсилим, то далеко не завжди дієвим. Нова реальність з її небаченою досі силою переживань та драматичність досвідів вимагає нової мови та способів говоріння. Відтак розмова про говоріння, мовчання, називання, переозначення, витворення нової мови, що могла б описати поточну реальність – надважливе завдання нині. Адже тільки назване може бути описане, зафіксоване, розказане світові, отримати своє місце в історії тощо.
Що ж відбувається з мовою під час війни? Як змінюється значення окремих слів? Як це впливає на культуру, і як натомість культура впливає на це? Як трансформувалися приватні та публічні комунікації? Наскільки надається до перекладу наш мовний досвід війни? І що лишається неозвученим, неназваним взагалі? Про все це говорили спікери та спікерки першого дня Конгресу Культури.
Одна з дискусій першого дня, із назвою «Перекладаючи досвід війни», була сфокусована на тому, що означає перекладати наші сьогоднішні досвіди війни у намаганні донести їх до людей з інших культурних контекстів. Як перекладачі та люди, що працюють з текстами, дають раду з викликами «неперекладності» українських досвідів? Як долають «труднощі перекладу» та втілюють у слова те, що словами не передати? Як укладають умовний словник війни, добираючи чи винаходячи влучні слова.
Так, антропологиня, дослідниця та перекладачка Діана Воннак поділилася досвідом зі своєї професійної практики: працюючи над перекладами української літератури, вона приїздила до України в 2015-2016 рр., аби хоча б почасти відчути те, що переживали українці після початку війни в 2014 році, «бо інакше неможливо перекладати літературу про війну та під час війни».
Розмаїття перебутих драматичних досвідів війни не лише ускладнює говоріння про них, але й розширює зону мовчання — усього неозначеного, неназваного, непроговореного, чогось, чим не хочуть або не можуть поділитися. Про причини та наслідки цього мовчання-про-війну говорили спікери та спікерки в рамках дискусії «Про що ми мовчимо?».
Насправді, під час війни ми мовчимо про дуже різне і з різних причин (так само, як заразом багато про що намагаємось говорити, розуміючи важливість цього процесу).
Мовчання може бути пов’язане не лише зі страхом чи небажанням говорити про болісні досвіди. Воно може бути і захисним механізмом, і небажанням травмувати іншого, і зоною (хай і тимчасової) безпеки для людини, що потребує часу, емоційного ресурсу та поля довіри для того, аби заговорити. Правозахисниця та письменниця Лариса Денисенко, що нині працює із вцілілими після сексуального насилля під час війни, певна, що право людини на мовчання про певний досвід часом може бути важливішим за наше право говорити (або хотіти говорити).
Видається, що лише за достатнього рівня соціальної емпатії – якщо ми як суспільство навчимося найперше чути, а вже потім прагнути говорити та бути почутими, ця зона мовчання може почати зменшуватись, з неї можуть почати поставати важливі розмови. І тоді мовчання може бути не болісною відсутністю голосу, а способом розділити переживання про той чи інший досвід. А ми маємо шанс не стати поколінням, що довіку мовчатиме про ключові досвіди свого життя.
Ще одна з розмов першого дня Конгресу Культури, «Як говорить агора», була присвячена зміні публічних наративів та — передовсім — tone of voice для розмови всередині спільнот та до різних аудиторій під час війни.
Як змінюється публічна мова під час війни? Як міняються формулювання, лексика, як слова набувають іншого забарвлення чи сенсів? Як оприявнюються у мові суспільні трансформації?
Мова стає інструментом комунікації та способом порозумітися й об’єднатися, виразником гранично сильних емоцій, зброєю, захистом та маркером, важливою частиною ідентичності. Слова та поняття переозначуються, витворюються нові значення, що приходять на допомогу у прагненні пояснити себе та все, що ми нині переживаємо.
Відтак мова війни, мова під час війни, причини та способи говоріння і мовчання в цей без перебільшення історичний час стали ключовими темами обговорення серед спікерів першого дня Конгресу Культури.
Куратори
Григорій СЕМЕНЧУК, Вероніка СКЛЯРОВА
Міграція — це тема, яка є актуальною для України і її культури протягом багатьох років. Відтік наших громадян за кордон за 32 роки існування суверенної України не припинявся. Із початком повномасштабної війни ми перебуваємо в найактивнішій і найдраматичнішій точці «переміщень». Це важка тема, але я також впевнений, що її проговорення буде дуже практичним і результативним, — ділиться співкуратор другого конгресового дня Григорій Семенчук. — Нам потрібно зрозуміти досвіди, поговорити про можливість повернення наших громадян, які за межами країни і перемістилися всередині країни. Важливо також буде зрозуміти, чим у цьому процесі є культура — об’єктом чи інструментом повернення.
Другий день цьогорічного Конгресу Культури говорив про тему міграції під час війни. Куратори тематичного дня «Міграція» Вероніка Склярова та Григорій Семенчук фокусуються на тому, як змінюється репрезентація України за кордоном із початком активної міграції українців під час повномасштабної війни.
Яким є майбутнє українського культурного поля з огляду на ці переміщення? Чи можемо ми обережно сподіватися, що масова міграція українців назовні рано чи пізно завершиться не менш масовим поверненням додому? Як до цього підготуватися, і до яких змін це призведе?
Заразом «міграція» — орнітологічний термін, і куратори активно використовують образ перелітних птахів, здатних долати величезні відстані, відлітаючи чи повертаючись додому. Проте поняття міграції у другий день Конгресу дискутувалося і на більш особистому рівні. Зокрема учасники панельної дискусії «Архіпелаг. Нові острови української культури на світовій мапі» говорили про різні аспекти особистих досвідів вимушено переміщених українців, та зокрема про виклики, пов’язані із прагненням набути голосу та бути почутими у міжнародному полі.
Примітно, що ледь не в усіх розмовах другого дня Конгресу виринала тема ролі держави у поверненні українців, що вимушено мігрували. Спікери та спікерки говорили про те, що могло би бути сигналом до повернення додому для мільйонів українців, що нині перебувають за кордоном. У рамках панельної дискусії «Вирій чи зона осідлості? Політики (не)повернення» спікери говорили про різні шари проблеми повернення українців додому: від необхідності витворення національних стратегій реінтеграції — до неможливості спрогнозувати безпекову ситуацію, що є визначальним фактором при ухваленні рішення про повернення додому.
Останні дослідження свідчать, що важливими «факторами повернення» також будуть професійні перспективи, соціальна захищеність, а також можливість реалізувати запит на приналежність до спільноти однодумців.
Спікери другого дня Конгресу Культури також багато говорили про те, що кожен із нас може зробити, аби допомогти повернутися тим, хто захоче це зробити. Окрім створення нових робочих місць та заходів із соціальної реінтеграції, є і складніші виклики – зокрема як нам всім опинитися on the same page, поновитися як єдине суспільство попри те, що ми пережили дуже різні досвіди. Як навчитися співіснувати з людьми, що мають інший бекґраунд чи досвід? Один з варіантів — почати з усвідомлення важливості цього співіснування для подолання суспільної травми війни. І вже зараз починати будувати спільне майбутнє, у яке можна буде повернутися.
Також учасники другого дня Конгресу говорили про те, як на всі ці процеси реагує культура і культурне середовище. Як трансформуються культурні інституції, як українські дієвці культури створюють нові зв’язки та взаємодії на міжнародному рівні. І на що ця мережа перетвориться у найближчі кілька років.
Міграція та переміщення людей, сенсів, фокусів уваги, розірваність, фрагментація, втрата власних «гнізд», здобутки у репрезентації України за кордоном — про усі ці теми дискутували учасники та учасниці другого дня Конгресу культури.
Пробудження голосу
Куратори:
Іванна СКИБА-ЯКУБОВА
Заключний день Конгресу культури, що відбувся у суботу, 9 вересня, був присвячений темі «Пробудження голосу». Іванна Скиба-Якубова, що упорядкувала його програму, сфокусувала її навколо теми розмови: себто того, як ми говоримо, оповідаючи власні історії, звертаючись до людей та спільнот з інших культурних контекстів, вибудовуючи і трансформуючи наративи тощо.
Але не в останню чергу фокусом третього дня Конгресу стала розмова про те, як ми слухаємо та чуємо одне одного (у спільноті, суспільстві тощо), наскільки ми здатні подивитися на важливі для нас ситуації чи явища чужими очима, чи стає нам емпатії та професійної чутливості для втримання балансу між тим, аби, оповідаючи власну історію, водночас дати звучати кожній з чужих не менш голосно. Як нам примирити такі різні досвіди, не ієрархізуючи та не знецінюючи жоден із них.
Спікери та модератори в цей день багато говорили про те, як українське культурне поле нині з новою силою набуває голосу (у тому числі й міжнародного). Як ми розширюємо власні горизонти в контексті усвідомлення, з якою кількістю різноманітних аудиторій по всьому світі нам важливо говорити; як перетворюємо «взаємне незнання» на поступове знайомство, формуємо довіру, витворюємо меседжі та наративи тощо.
Було цінно вчергове усвідомити, як багато досягнуто за останні 18 місяців в контексті міжнародних комунікацій та культурної дипломатії. Попри усю складність та багатошаровість роботи над адвокацією України за кордоном, а також величезну кількість старих та нових викликів, з якими мусимо давати раду (від «втоми від війни» у міжнародному полі — до ерозії підтримки України), нам вдалося довести світові, що Україна — не the most unknown country of Europe, а сучасна країна з розвиненими культурними практиками та європейськими цінностями.
Завершальний день Конгресу також великою мірою був про майбутнє: яким воно може бути, what’s next і як нам із цим? Як нам не зійти з цієї марафонської дистанції? Як витворити образ майбутнього, чи бодай намацати його обриси, йдучи крізь нинішні темні часи? Як знайти сили далі лупати цю скалу, продовжуючи працювати, боротися, адвокатувати, трансформувати меседжі та наративи, будувати нове та зберігати вже досягнуте? І передовсім — зберігати себе і одне одного.
Майбутнє нині видається менш прогнозованим, ніж будь-коли досі. Але водночас ніколи досі не було так важливо говорити про нього як про предмет спільного бачення та спільної відповідальності.
Під час традиційної підсумкової розмови з куратор(к)ами цьогорічного Конгресу ми багато говорили про трансформацію поняття спільноти та відчуття приналежності до неї за час повномасштабної війни. Так сталося, що кожна ітерація Конгресу Культури була по-своєму особливою, навіть етапною у контексті фіксації змін, що відбувалися із вітчизняною культурною спільнотою.
Першому Конгресу восени 2019 року вдалося підвести риску під здобутками перших п’яти років після Революції гідності (з системою новостворених інституцій, нових процедур та правил гри тощо), другий — в 2021 році — оприявнив системну кризу в культурі та спільноті як такій.
Цьогорічний Конгрес став, серед іншого, місцем розмови про спільнотність як здатність відкинути вторинні протиріччя заради спільної мети. Про надзвичайну важливість того, аби чути одне одного та тримати в полі зору, визнаючи внесок та зусилля кожного та допомагаючи голосам одне одного звучати голосніше та впевненіше.
Попри всі випробування, що випали нам за останні півтора роки, сьогодні українська культурна спільнота — виснажена і зміцніла, розкидана по світу, але об’єднана, як ніколи — така собі страхувальна сітка, на яку не страшно падати. Мереживо «своїх», що тримають і тримаються.
Далі неодмінно буде.
РАЗОМ — це супровідна програма Конгресу Культури, що виникла завдяки ініціативі й бажанню деяких інституцій прицільно розглянути конкретні й актуальні для нас, для України питання. Це як і дещо ширші теми, наприклад, політики у сфері культури чи роль культури у відновленні України, так і спеціалізовані, як-от робота зі спадщиною під час війни чи боротьба з російською пропагандою у закордонних медіа. В будь-якому разі вирішення цих проблем справді потребує спільності — в осмисленні та на практиці. І добре, що Конгрес стане майданчиком для цих важливих обговорень! Події супровідної програм
Христина Рутар, програмна координаторка ЗМІН та дослідниця студій пам'яті долучилась до адвокаційного діалогу "Реформи і відновлення гуманітарної сфери України: інституції культури та національної пам’яті" - частині супровідної програми РАЗОМ.
%20(1).jpg)
Громадські експерт(к)и і представники(ці) влади зібрались, аби обговорити документ політик «Бачення України 2030: соціально-гуманітарна сфера», у якому представлено погляд на реформування та відновлення України у соціально-гуманітарній сфері в перспективі перемоги та євроінтеграції й отримання членства в НАТО. Документ напрацьований Коаліцією Реанімаційний Пакет Реформ - РПР разом зі Школа політичної аналітики НаУКМА й незалежними громадськими експерт(к)ами за підтримки Програми сприяння громадській активності «Долучайся!».
Мистецька програма Конгресу — триєнале сучасного мистецтва «Український Зріз» — стартувала магічно. Це був перфоманс від Влодка КАУФМАНА, Ярини ШУМСЬКОЇ та Юрія ШТАЙДИ у Львівській політехніки. «Український Зріз» — це «розмова» — через образи, символи, матеріал — про тягар минулого і звільнення від нього, про інвазії та свою територію, про землю та наші останні півтора року, а також про те, що там бачить кожен із нас.
У проєкті: Яна БАЧИНСЬКА, Костянтин ЗОРКІН, Жанна КАДИРОВА, Алевтина КАХІДЗЕ, Миро КЛОЧКО та Анатолій ТАТАРЕНКО, Павло МАКОВ, В'ячеслав ПОЛЯКОВ, Даніїл РЕВКОВСЬКИЙ та Андрій РАЧИНСЬКИЙ, Сергій САВЧЕНКО, FANTASTIC LITTLE SPLASH.
Куратори: Влодко КАУФМАН, Сергій ПЕТЛЮК.
Побудова експозиції: Олексій ХОРОШКО, Сергій СТОЛЯРУК.
Місцем реалізації «Українського Зрізу» є Національний університет «Львівська політехніка». А конкретно ― головний корпус закладу, на аттику якого бачимо ― Litteris et Artibus ― Науками та Мистецтвом. Університет часто підтримує ініціативи, які актуалізують важливі для нашого суспільства питання, привертають увагу світу до України.
Львівська політехніка — це історія дослідження та (пере)відкривання світу, що триває уже понад двісті років. Заклад поєднує багаті наукові традиції із впровадженням інновацій, формує не лише науковців і фахівців високого рівня, а й митців, посідає високі позиції в освітніх рейтингах. І основу досягнень тут вбачають в академічній свободі та синергії думок — інженерної, природничої, економічної та соціогуманітарної.
.svg)
.svg)
.png)
.svg)
