Що може протиставити людина війні — конкретна людина конкретній загрозі своєму життю, конкретній втраті — близької людини, дому, усталеного життєвого трибу?.. Як може працювати культура — під час війни, із досвідом війни? У чому відповідальність культури — і чому російська культура відповідальна за воєнні злочини в Україні? Про це — Галина Крук.

Цей текст — скорочений виклад лекції «Людина супроти війни», яку поетка, перекладачка, літературознавиця прочитала до Дня Незалежності України з ініціативи Інституту стратегії культури за підтримки Фундації Змін у просторі Меморіалу Героїв Небесної Сотні у Львові 23 серпня цьогоріч.

Найдієвіший механізм стримування від війни

Що означає для людини бути супроти війни, якщо виходити з тези, що війна — це природний стан суспільства й, за версією Гоббса, люди більше схильні воювати, ніж миритися між собою? «Супроти» для мене означує момент, коли людина опиняється перед лицем війни і те, що вона може протиставити в цій ситуації. За багато століть західна цивілізація (спершу під впливом християнства, а згодом інших гуманістичних течій) виробила певні механізми стримування і уникнення війни, принципи її ведення: лицарські кодекси честі, поняття справедливої війни, правила поводження з полоненими, дипломатичні механізми, міжнародні структури й організації, практики перемовин, мирного вирішення конфліктів, але все це, як ми розуміємо нині, доволі далеке від практики.

З моєї точки зору, найдієвішим механізмом стримування людини й суспільства від війни, який сформувала цивілізація, є культура. Її вплив, зрозуміло, набагато складніший порівняно з іншими стримуючими факторами. Культура працює в межах не одного покоління, в контексті певної тяглості — з метою стримування насильства, вирішення суперечок мирним шляхом без претензій на гегемонію, узурпацію чи зазіхання на чужі території. Відтак культура є відповідальною. Пригадую, у дискусіях з російськими авторами постійно доводилося чути закиди, що українська література занадто політично заангажована, наші літератори надзвичайно заідеологізовані та фокусуються не на чистому мистецтві, а на суспільних процесах, які нібито не заслуговують такої уваги. Проте, як ми вже зрозуміли, у російському випадку таке самоусування діячів культури від можливостей гуманного впливу на суспільство, рутинного процесу поширення відповідних цінностей стало фатальним — передовсім для нас — і відгукнулося вкрай жахливими наслідками.

Який вибір залишає війна?

Свого часу Геґель у «Лекціях з історії філософії» доходив до крамольної думки, що війна необхідна кожному поколінню, оскільки сприяє очищенню мислення і ревізії уявлень про світ, дає імпульс для чогось нового і зрештою часом становить саму логічну структуру цього світу. Якщо вийти за рамки безособових теоретичних понять і говорити про конкретні реалії, то важко заперечити, що війна є надто болісним способом очищення і перегляду відмерлих істин, порожніх понять, застарілих уявлень та хибних цінностей. Так, вона робить суспільні зміни динамічнішими, але за цю динаміку доводиться платити надзвичайно високу ціну. Ми можемо теоретизувати про це, доки ми на безпечній відстані від війни, доки вона не стосується нас самих, доки ніхто з наших близьких не гине в цій війні: перебуваючи всередині війни, на її території, говорити, що війна потрібна, дивно. Людина може стати заручником війни без жодних для того власних зусиль. І як засвідчили реалії, на практиці для конкретної людини все відбувається трохи по-іншому і не зовсім так, як у теорії.

Як екзистенційна криза війна ставить людину в ситуацію, коли треба робити вибір, і дуже часто не дає часу і можливості ані зважити й обдумати його, ані дистанціюватися від обставин та оцінити їх належно… Тож фактично це вибір без вибору. Є безліч історій, коли люди за лічені години чи хвилини вирішували, як виїжджатимуть з Києва, Бучі, Гостомеля чи Бородянки. У ситуації війни потреба таких швидких рішень переслідує людину, стає дуже загостреною. На полі бою часто є лише мить, аби прийняти рішення, стріляти чи ні: або ти перший вистрілюєш, або тебе уб’ють…Мить, щоб вирішити, чи ти надієшся на гуманність ворога, який прийшов до тебе зі зброєю, чи не віриш у неї?.. Наша людяність змушує нас сподіватися, що якщо людина — не маніяк, вона не вбиватиме просто так, порушуючи всі правила, норми, узвичаєння, стереотипи й базові цінності. Але наскільки ми змінили цю думку після подій в окупованих підкиївських містечках?.. Коли ми зіштовхнулися з війною, багато людей стали заручниками своїх гуманних уявлень, війна ж виявилася жорстокою, абсолютно нелюдяною і зовсім несправедливою. Для мене особисто перші тижні війни й жорстокості стали часом переосмислення знань, які я отримала від людей з покоління моєї бабусі: я чітко зрозуміла, що розповіді про жахіття НКВД на заході України у 1939 і 40, 41-му роках не перебільшені, як могло видаватися раніше. Так відбувається корекція уявлень про війну і у зворотний бік — актуалізація і нове осмислення знань про минуле.

У моменти екзистенційної загрози людина шукає відповідь у центрі прийняття рішень в собі, що працює на автоматі, покладаючись на базові й незаперечні для неї цінності. Тут я маю на увазі людину не як суто біологічну істоту, наділену інстинктом самозбереження, а як особистість, для якої фізичне існування в певний момент може бути менш цінним, ніж вартості особистісного рівня. І це саме те, що людина може протиставити війні…

Усередині війни людина має дуже обмежену оптику, дуже обмежений вибір, і часом єдиним вибором, який у неї є, — це смерть, і часто — це можливість гідно померти. Я, наприклад, знаю, що серед АЗОВців були ті (невелика частина), хто не здався, а вчинив самогубство. Так, цінність гідної смерті може бути вищою, ніж цінність життя…

Життя в умовах війни вимагає від нас певного пристосування і постійного осмислення, що є менш важливим, неактуальним — й відкидання цього. Дуже багато часу та зусиль іде на наведення фокусу, намацування себе в цих нових умовах: із кожною новою обставиною і болісним досвідом ми намагаємося знайти внутрішню точку відліку, а вона постійно збивається. І в цих умовах ми не завжди маємо ресурс для глибоких внутрішніх змін, живемо в режимі виживання, від одного складного моменту до іншого. І тому, наприклад, деякі люди не мають внутрішнього ресурсу негайно відмовитися від російської мови чи російської культури (яка може бути основою їхнього світогляду), навіть якщо вони й визріли до розуміння потреби змін. Зрештою вони таки зроблять це, враховуючи обставини та наслідки війни…

Тектонічні зсуви та сила культури

Війна завжди зумовлює тектонічні зсуви в особистості та суспільстві, які за мирного часу могли б не відбутися взагалі або на які пішли б десятиліття. Таким для українців стало усвідомлення Росії як ворога. Дуже довго значний відсоток українців не міг цього прийняти, але з перших днів нападу це почало стрімко змінюватися (хоча люди, які не зазнали агресії безпосередньо, набагато важче прощалися з цими своїми ілюзіями про Росію). Багато хто швидко просунувся в питанні самоідентифікації — і це часто ставало основою для прийняття інших рішень, зокрема й стосовно щоденних призвичаєнь, як-от перехід на українську мову.

Водночас маємо розуміти, що великі суспільні трансформації після різних суспільних потрясінь відбуваються дуже і дуже повільно. Війна як вкрай інтенсивна подія пришвидшує цей процес, але більшість змін потребує часу і спочатку стосується проактивної частини, а вже згодом розповсюджується на ширші кола суспільства. Тому очікувати, що Україна після війни, після перемоги радикально зміниться, не варто. Культура в цьому процесі допомагає не лише констатувати, а й проговорювати ці зміни, які для багатьох є не очевидними, а відтак пришвидшити ревізію знань, уявлень про Україну на рівні масової свідомості. І тут кожен із нас щоразу має бути амбасадором, за словами Ліни Костенко, нашої «всесвітньо невідомої літератури» й української культури загалом.

Після колапсу радянської системи домінантним типом особистості в Україні був «гомо постсовєтікус», спадкоємець «гомо совєтікуса», для якого основними цінностями переважно були матеріальні блага. Це був трохи заповільнений аналог того, що відбувалося на Заході, де в 1970-х уже відмовилися від такого підходу, й за концепцією постматеріалізму американського соціолога Рональда Інґлегарта, благо людських відносин, благополуччя громади і суспільства стали важливішими, ніж матеріальний добробут. Хоч парадоксально, але саме війна в Україні, а перед тим Майдан остаточно зруйнували в українському суспільстві панування цього соціального типу й вивели на поверхню інший — який відчуває власну причетність, для якого матеріальні цінності не основоположні, натомість важить благо людських стосунків та соціальної взаємодії, громадянські цінності, такі як свобода, повага, власна гідність тощо. І під час Революції Гідності, і нині ми спостерігаємо унікальну здатність українців у часи екзистенційної кризи, великого випробування об’єднуватися (в тому числі й матеріально) заради спільної справи; цей феномен, до речі, не дуже розуміють у країнах, де мені доводилося бути за останні пів року…

Повага до приватних цінностей, здатність і віра у власну причетність, у власні сили — те, що відрізняє нас від громадян Росії. І саме культура формує ці відмінності. У ціннісній системі російського суспільства для особистої позиції майже нема шансу (згадаймо «Му-Му») — і російська культура привчає до цього: людина маленька, «тварь дрожащая», її вибір ні на що не впливає, не в стані змінити історичні обставини. В українців натомість час-від-часу на поверхню виходить персональний волюнтаризм, підхід «хто, як не я?» або, в крайньому випадку, прояви особистого бунту на зразок “махновщини”. Культура часто стає сферою вияву своїх громадянських позицій, принаймні не цурається цього: в українському контексті бачимо це, починаючи з давньої літератури, бароко, більшість авторів якого вбачали можливість спасіння чи розвою людини не лише в духовних релігійних практиках, а й у долученні, ангажуванні до громадянських процесів, певній відповідальності та належних вчинках. Тому маємо вірші, написані Мазепою, й козацькі літописи, автори яких розуміють і показують й суто людський вимір історії: ти не можеш врятуватися сам, якщо не є добрим до своїх ближніх. Гарний приклад — Сковорода: він відособлений, але усвідомлює, що кожна людина у суспільстві має дотримуватися свого морального імперативу.

Із початком повномасштабної війни багато хто постав перед питанням, що саме для нього важливе і чого він не може зректися, де пролягають межі, за які він не готовий відступати. Не маймо ілюзій, у кожного своя ціннісна шкала, кожен має свій досвід і свої обставини — одні можуть не розуміти вибору інших. Та чи не всі (навіть ті, хто відразу виїхав з України) певним чином відчули на собі вплив війни; когось вона скалічила більше, когось менше, але попереду нас чекає дуже велика робота, щоб перевести цю загальну травмованість на рівень досвіду, який уже не болітиме, з яким зможемо жити, не будемо ретравматизуватися чи ранити інших… Мистецтво нині має звужений функціонал: те, що твориться зараз, — в основному це або зброя, або аптечка: або надихає, або підтримує чи стає терапевтичним способом порятунку, ословлення досвіду… Наша культура допомагатиме нам: коли ми чуємося надщербленими, пораненими, надтріснутими, ми різними способами — за допомогою культури, інших людей, стосунків — намагаємося відновити свою цілісність. І тут кожен із нас може бути прикладом для іншого або ж своєю позицією максимально впливати на ситуацію. Цей момент правильного вибору важливий для моральної цілісності, внутрішнього стрижня людини.

Роль культури і мистецтва — бути містком, бути ретранслятором пережитого нами у світі. Я помітила цікаву річ за кордоном: чим більше ми травмовані, тим важче пояснити свою травму, тим менше нам хочеться про неї говорити, доводити, наскільки пережите важливе чи болісне. А шокувало мене те, що іноземцям набагато простіше зрозуміти росіян із проблемою санкцій (не можеш сходити в МакДональдс, купити айфон чи полетіти кудись), ніж певний рівень складного досвіду (як поховання рідних у дворі багатоповерхівки чи переживання групового зґвалтування). І зробити його можливим для прочитання та сприйняття іншими — через опрацювання у текстах, кінематографі і т.д. може саме культура. Мистецький твір робить певну селекцію важкого досвіду, коли одна промовиста художня деталь може зосередити в собі всю силу трагедії і показати шлях для катарсису.

Зло, як і добро, має обличчя конкретної людини

Момент відповідальності культури за наслідки того, що вона виховує (чи не виховує), за цінності, які вона декларує (чи не декларує), пояснює, чому варто кенселити російську культуру… Мені здається, що це не просто недогляд, а багатовікова ситуація — близькість цінностей російської культури до імперських, плекання величі, бажання експансії, домінування й нехтування, гордості за належність до тих, хто диктує історію поневоленим народам. Я помічала це у дискусіях з російськими авторами. І це все чітко проявилося в Україні — у безпричинних знущаннях, вчинених лише тому, що людина може їх вчинити і ніщо, жодні внутрішні ціннісні табу, не обмежують її. Абсолютного, безликого, абстрактного зла (як і добра) немає — у нього завжди людський вимір, за нього завжди відповідальна конкретна людина. І, як це трактується у християнстві й інших світоглядних системах, в людині постійно — щоразу, щосекунди — відбувається боротьба та вибір між добром і злом. Ти щомиті мусиш бути уважним, пильнувати, чи добре чиниш. Цінності, які ми актуалізуємо в культурі, дозволяють пам’ятати про вибір, котрий ми робимо повсякчасно.

Людина наперед ніколи не знає, на що вона здатна, не може підготуватися бути героєм. Це розумієш тільки в конкретній ситуації. Але й на неї потрібно зважитися. Тому мені не подобається фраза «Герої не вмирають»: це применшує факт усвідомленої смерті людини, знецінює її вчинок, адже, йдучи на війну, вона здебільшого розуміє, що її можуть вбити — і це її особистий вибір: захищати свою країну і своїх рідних, навіть якщо доведеться наразитися на смерть. Відповідно до античної концепції, герой завжди мусив бути дитиною бога чи богині та земної істоти, був наділений певною частиною божественного, мусив чинити подвиг, проявляючи свої можливості. Згодом у західній філософії й культурі героя розглядали як людину з винятковими можливостями або людину у виняткових ситуаціях, яка виявляє надлюдські риси. З допомогою цих знайомих, близьких для нас понять, символів ми намагаємося означувати й нинішні реалії, але насправді вони не дуже відповідають нашому актуальному досвіду — ми мусимо їх переосмислювати. Культура стає тим, що прояснює ці відмінності. Я з великим інтересом читаю усі нотатки про війну людей, які на фронті. Це надзвичайний матеріал! Це настільки інакша реальність, з іншими акцентами — і література дає шанс побачити це! Власний спосіб опису, що показуватиме, пояснюватиме і даватиме розуміння іншим, хто цього не досвідчив, що відбулося, як саме і як це змінює людину, — це те, що ми теж можемо протиставити війні. Мистецтво, література в Україні будуть значною мірою заповнювати ці прогалини — допомагатимуть висловити цей досвід. І хоч це відбудеться не відразу, культура дає шанс працювати з цим досвідом, скажімо так, ефективніше, в геометричній прогресії.

Отож супроти війни людина може протиставити гідність, гідну смерть, внутрішню цілісність, яку намагається відновлювати попри всі випробування. Нинішня війна є війною за цінності, тому вона така запекла — йдеться не лише про територію, а про наші вартості, саме наше існування. І ця війна іде коштом нашого майбутнього: кожна людина, яка загинула, з цивільних чи військових, — це обрубана гілка нашого спільного дерева. Ми вже переживали це — із «розстріляним відродженням», під час Голодомору: якби ці люди не були розстріляні, репресовані, якби не загинули, що вони могли б створити, дати майбутньому?.. Ця війна висікає з нашого майбутнього живу тканину, вона робить там порожнечу, і я особисто ніколи не зможу примиритися з цією ціною. Ті, що помирають нині, є для когось найкращі, єдині, незамінні… Це дуже висока ціна, яка робить нас відповідальними за те, що буде потім. Бо уже сам факт загибелі цих людей заради наших цінностей і нашого майбутнього, як то не парадоксально, має потужний історичний потенціал. І я дуже сподіваюся, що ми його не змарнуємо.

Лекція Незалежності — формат, започаткований Інститутом стратегії культури у 2021-му. Подія присвячена Дню Незалежності України і націлена на фіксацію актуальної ситуації у країні через огляд минулого (зокрема періоду незалежності) й окреслення того, у чому наш, українців, потенціал, що є нашою силою, може дати її нам. Лекцію читає хтось із відомих українців(ок). У 2020-му спікером був філософ, есеїст Тарас Лютий.

‍

Текст лекції "Людина супроти війни" підготувало видання Zaxid.Net у рубриці IQ.

‍

‍

‍